Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Життя на паузі, або Що таке психічний біль. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу «Допоможемо»

19.10.2014

Пропонуємо вашій увазі статтю, опубліковану у спецвипуску газети для переселенців № 14.

Психолог, координатор психологічної служби Гуманітарного штабу «Допоможемо», клінічний психолог Альона Лук’янчук впродовж останніх п’яти років займається приватною психотерапевтичною практикою в Луганську та Донецьку й допомагає впоратися з психологічними травмами, депресією та іншими порушеннями здоров’я тим, хто цього потребує.

 

Про те, як болить тіло, знають усі. Подряпав палець — боляче, вдарив ногу — синець. Біль фізичний зрозумілий і відчутний, можна надавити на синець, і запалені тканини відразу пошлють імпульс у головний мозок, який через нервові закінчення зробить чутливими больові відчуття.

Тут усе ясно. Фізичний біль потрібен, він оберігає нас від непродуманих травм. Якби не він, людина постійно травмувала б себе, не відчуваючи наслідків травми, і в якийсь момент могла б поламати себе назовсім, так і не відчувши небезпеки. Анальгезія — якраз те рідкісне захворювання, коли людина не відчуває фізичного болю і змушена постійно стежити за своїм тілом, щоб не поранитися.

Фізичний біль — явище звичне й необхідне.

Але є ще один вид болю. Це коли просто боляче, погано, нестерпно, десь на іншому якомусь не тілесному рівні.

«Болить душа», — говоримо ми зазвичай у таких випадках, коли описуємо не фізичний, а психічний біль.

Психіка — це і є душа, так визначили ще давні греки (давньогрец. «Психея» — душа, дихання). Психіка простими словами — це нематеріальне, якесь ефемерне відображення зовнішньої реальності у внутрішньому світі людини за допомогою почуттів, емоцій, образів, вражень, реакцій.

Кожен момент нашого життя відображається в нас всередині: ми їмо — нам подобається чи не подобається смак, ми гуляємо, дивимося телевізор, закохуємося, працюємо — вся ця взаємодія із зовнішнім світом відображається в нас всередині у вигляді радості, сміху, спогадів, пов’язаних із ситуацією, роздратуванням на начальника, мріями про літо тощо. Кожен наш подих відбувається паралельно зі внутрішньою психічною діяльністю, яка відображає все, що відбувається на чуттєвому рівні почуттями, емоціями, шукає взаємозв’язку зі старим досвідом і відразу, через секунду, вони вже відсуваються на другий план, оскільки з’являються нові образи, і старі запаковуються у спогади, досвід. Такий нескінченний процес завдовжки в життя. Скільки ми живемо, стільки й відображається в нас всередині все, що відбувається.

Коли все добре — ми відчуваємо радість, ми знаємо з минулого досвіду, що любимо яблука й веселі жарти, маму і сміятися над папугою Васею, а дощ викликає в нас смуток і ностальгію за важливими людьми з минулого. Хороша книга заспокоює тривогу, занурюючи у фантазії й роздуми, що ми схильні соромитися й сумніваємося у власних професійних якостях під час розмови з начальником щочетверга.

Всі ці події можуть повторюватися з різною тональністю й викликати різні почуття, але спираючись на минулий досвід ми майже завжди можемо їх якось відчути, виразити, пояснити, запакувати в образи.

Розставання з близькою людиною викликає біль втрати того, чого вже не буде разом із нею.

Сумувати, тужити, хворіти — це такі ж нормальні реакції психіки, як і радість, любов, захват.

Але є інший психічний біль, іншої інтенсивності. Що ставить нас у глухий кут. Він, як правило, викликаний будь-якою травмувальною ситуацією. Це завжди те, чого раніше не було в досвіді, і те, що неможливо до кінця відчути. Бо це — завжди щось пов’язане з величезною кількістю інтенсивних і важких (токсичних почуттів), народжуваних у внутрішньому світі як відповідь на зовнішні агресивні події.

Власне безсилля, злість, сором, вина, лють, фізичний біль, приниження, розчарування, відкидання, втрата цінності. Поодинці ці почуття складно, але можна пережити, а у великій концентрації й відразу — ці почуття нестерпно болючі, роздирають внутрішній світ на частини.

Фізичне насильство, військові дії, загибель ближнього, втрата дому, загроза життю — це все у внутрішньому світі пов’язане з дуже сильними переживаннями, які котять, мов цунамі — відразу й багато.

Не маючи можливості все це пережити одночасно, психіка включає захисний механізм — шокове
знеболювальне у вигляді зменшення або повної втрати чутливості.

Не відчуваю — отже, не болить.

Алекситимія — втрата емоційної чутливості. Здатності душі відображати…

З одного боку, не відчуваючи, людина застрахована від люті й болю в разі втрати дому, близької людини, втрачаючи власну цінність у разі фізичної травми.

Минає час, приходить якесь усвідомлення того, що сталося, можливо, смиренність, травмувальна ситуація вже якось криво запакована і
відсунута в досвід із позначкою «жах» або «більше ніколи». Але! Втрата чутливості завжди тотальна. Організм із відключеними нервовими закінченнями не відчуває нічого.

Не відчуваю злості, отже — не відчуваю радості, не відчуваю болю, отже — не відчуваю любові. Просто не відчуваю. Життя є, а мене в ньому майже немає, я не відчуваю його смаку, його відчуттів, психіка завмерла, світ всередині зупинився. Травма розбиває життя на дві частини: все, що було «до», і все, що «після».

Людина живе якимись механічними діями, а її внутрішній світ стоїть на паузі…

Якось до мене на консультацію прийшов юнак, за паспортом йому було трохи більше 20 років, а за відчуттями переді мною сидів маленький хлопчик.

Коли йому було приблизно 9 років, його збила машина, залишивши його тіло понівеченим швами, металевими конструкціями, що допомагають триматися кісткам, й абсолютно понівечену душу. Фізична реабілітація закінчилася за рік. Кістки зрослися, тіло вкрилося шрамами. Він зміг знову ходити, трохи уповільнено говорити. Він повернувся до своєї школи, але в новий клас, на рік пізніше. Діти через незнання дражнили його за незграбну ходу і сміялися над його манерою розтягувати слова.

Аварія викликала багато жаху, страху, люті, що він залишиться інвалідом, але бути інвалідом не так страшно, коли є хоч якась підтримка поруч. Але до всього цього додалися щоденні приниження, сором, безсилля що-небудь змінити, відкидання, німа лють на кривдників, жах, що так буде завжди. Ця травма, на відміну від фізичних, так і не стала шрамом, вона стала кривавою раною, яка сочилася багато років поспіль…

Маленький хлопчик, промучившись рік, відмовився ходити до школи, він залишився навчатися вдома. Згораючи від сорому, він нічого не пояснював близьким. Він просто мовчав. Вони однаково не розуміли. Для них він вижив, це вже щастя. Тому він мовчав.

Потім був технікум, який він також закінчив дистанційно, потім було 10 років щоденного «нічого не відчуваю, нічого не відбувається». Відчуття сорому, страху та небажання стикатися з людьми залишилося, воно на всі 10 років було вибите червоними літерами в його внутрішньому світі й у всіх спогадах. Він закрився вдома, сховався від усіх знущань, німого безсилля, сорому й відкидання. Зовні він був звичайним хлопцем, тільки очі залишалися, як і раніше, дитячими й завжди сумними. Всередині він був переляканою дитиною, яка заховалася від світу й не пройшла через звичайні етапи життя. Він не нюхав квіти, не закохувався, не розчаровувався, бігав із другом на перервах за пивом під бурчання викладачів, не дивився заходи сонця, не обстоював себе на першій роботі, не… Багато що не…

Його життя стало на паузу…

Всі сьогоднішні події, що відбуваються в нашій країні, у наших будинках або будинках наших близьких — страшні, вони травмують людей, долі. Це
все пов’язане з жахом, втратами, безсиллям, підігріте агресією й ненавистю.

Це ті події, що паралізують психіку, роблячи її нездатною переживати. У ці дні дуже важливо бути поруч із близькими, говорити, що відбувається, плакати від власного безсилля, злитися, говорити і знову плакати, але в жодному разі не замовкати. Самотність і мовчання — це
та сама пауза… Вона розіб’є наше життя назавжди…