5 етапів переживання психологічної травми. Поради психологів Гуманітарного штабу

Клінічний психолог Альона Лук’янчук, котра координує психологічну службу Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, розповідає про особливості й етапи психологічної травми — стресову подію високої інтенсивності. Матеріал опублікований на сайті УНІАН і буде корисний усім, хто стикається з подіями на Донбасі.

Потрапляючи в ситуацію, пов’язану з горем, ми так чи інакше проходимо:

1. Етап шоку, або заперечення

Зіткнувшись із чимось, чого раніше з нами не відбувалося, ми не відразу розуміємо, що це таке і як із ним бути, а головне — навіщо з ним бути — воно болить. Іншими словами, психотравматична ситуація — це грім серед ясного неба. А людська реакція на це — завмирання.

Минає якийсь час, ситуація, пов’язана з горем, нікуди не поділася, не випарувалася, не пропала і все ще є. Вона потихеньку стає реальністю. І тоді, доходячи повноцінно до нашої свідомості, психотравматична ситуація викликає злість.

2. Етап агресії, злості, гніву

«Чому так сталося. Я ненавиджу світ, у якому так боляче. Я ненавиджу винуватця цієї ситуації, мені боляче, я хочу спопелити реальність, у якій таке відбувається…», — лунають слова в голові.

Агресія — маркер втрати цінності, маркер болю, від болю хочеться трощити. І справді — несправедливо й боляче, що у світі відбувається стільки всього: вмирають діти, йдуть близькі, горять будинки тощо. Цього не має бути. Ніхто подібного не заслуговує…

Злість допомагає зменшити афект, що накопичився всередині. За допомогою злості цей афект виходить і зменшується.

Часом можна шукати винного, наприклад, звинувачувати чоловіка, що він помер, адже він покинув вас… Або звинувачувати себе у хворобі дитини — «недогледів…». Ніби як пошук винуватого пояснить подію, зменшить біль, змінить подію. Якщо винний насправді є, тоді можна розробляти план помсти, щоб якось зменшити біль. Але не дарма стара мудрість говорить — помста не поверне людину й не погасить пожежу всередині, вона подвоїть біль і додасть безсилля.

3. Наступний етап — останній рубіж перед прийняттям реальності

Є такий анекдот — «всі ми атеїсти до першої тряски в літаку…».

Коли відбувається щось, що складно переносити для нашого внутрішнього світу, ми всі звертаємося до якоїсь віри, ідеї справедливості.

«Забери це, і я завжди буду добрим…», — кажуть діти мамі в дитинстві, показуючи порізаний палець…

Коли нестерпно боляче від безсилля, злості, горя й болю, всім хочеться, як у дитинстві, звернутися до світу, бога, мами, та хоч до зелених чоловічків, тільки б допомогли відновити справедливість: «повернути будинок, зменшити біль, вилікувати смертельно хворого, і тоді ми більше ніколи… Або завжди…» Остання дитяча віра в чудо…

Але чудеса бувають рідко й точно не міняють реальність чарівним чином.

4. Етап горя

Після всіх заперечень, злості та спроб домовитися зі світом, як у дитинстві, приходить повне усвідомлення того, що сталося. Ситуація вже відбулася. Є, як є. Дива не буде. Все.

Це усвідомлення падає, як камінь згори, прибиваючи нас до землі гострим психічним болем. І тоді йде справжній процес оплакування втраченої цінності. Так, як було — більше не буде. Буде якось інакше.

Цей етап найголовніший. Він символізує прощання з минулим і поступове прийняття нового, де все буде по-новому.

Не випадково раніше на похорон запрошували бабусь-плакальниць за гроші, їхнє завдання було простим — плакати. Це давало поштовх для близьких померлого перейти від шоку до оплакування, до прийняття реальності, до прощання з близьким.

5. Етап Прийняття

Після прощання з цінністю, вона залишається в пам’яті й у досвіді, інтенсивність болю поступово знижується, й у людини з’являється можливість подивитися на світ навколо і пробувати в ньому жити вже зі зміненою історією життя. І саме тоді перестає боліти й настає настільки довгоочікуване полегшення.

Після проходження всіх цих етапів, ситуація горя або психотравма вбудовується в досвід, і життя триває далі. Складність настає, коли на якомусь етапі відбувається злам або застрягання. Тоді і з’являється той самий посттравматичний розлад: психотравма, яка змінила життя, або хвороби й симптоми, котрі раніше не виявлялися.

У сучасному житті, де багато культу впевненості й успішності — плаксивість і страждання не вітаються. І люди справляються з горем, мовчки зціпивши зуби, щоб не судили оточуючі, у такий спосіб не давши собі час на асиміляцію того, що відбувається.

Також у ситуаціях, де необхідна швидка мобілізація, наприклад, втеча з міста у зв’язку з військовими діями, втрата близької людини у війні, ці події не передбачають можливості зупинитися й поплакати, позлитися: асимілювати подію і свої переживання у зв’язку з цим. Бо однаково треба бути напоготові, шукати дім, знову втікати, заробляти гроші тощо, і тоді психіка не має можливості пережити або «запакувати» подію. Людина постійно в напрузі від події, плюс невідомість завтрашнього дня — все разом тримає психіку в тонусі, немає можливості розслабитися ні на секунду і зрозуміти, «що це взагалі таке і як із цим бути далі».

Все завмирає всередині й не приходить полегшення, всі події повторюються знову і знову в кошмарах, а життя зупиняється в моменті травми.

Дуже важливо не намагатися уникати того, що відбувається. Всі сьогоднішні події — це те, чого раніше з нами не було, чого немає в нашому досвіді й бути не може.

Війна — це те, до чого не можна бути готовим і повз що не можна пройти не поранившись, не зіткнувшись зі співчуттям, жахом, горем, болем, страхом, люттю. Що б із вами не сталося — не застигайте, говоріть про це, плачте. Не ставте свій внутрішній світ на паузу.

Час лікує саме проживанням усіх етапів, пов’язаних із подіями, що відбуваються. Скільки знадобиться часу для етапу прийняття й полегшення болю, залежить від багатьох чинників: глибини психотравми, чи є можливість проживати її, чи є підтримка когось із близьких та індивідуальними особливостями кожної людини.

Якщо є можливість — треба говорити про те, що відбувається, що лякає найбільше, шукати шляхи, чим можна зараз себе заспокоювати, шукати підтримку й розуміння у близьких людей.

Пам’ятати, що все рано чи пізно закінчиться, а люди залишаться. Намагатися здійснювати регулярно якісь приємні справи: приготування їжі, прогулянки, чаювання, книги — те, що повертає вас до життя, що ви любите. Як би боляче не було, не знецінюйте життя цілком. У ньому залишається багато важливого в будь-які часи й за будь-яких подій.

Якщо немає можливості бути поряд із близькими, звертайтеся до людей, які мають такий самий досвід, як у вас, або ж до фахівців. Дуже важливо говорити й не залишатися на самоті, не замикати цей біль і тривогу в себе всередині, інакше вона назавжди залишиться жити, як щось чужорідне, що регулярно нагадує про себе тривогою, болями й симптомами.