Гаряча лінія:
0800 509 001 Пн-Пт, з 9.00 до 18.00

Пресс-центр

Новости

Ізгої. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, для segodnya.ua

03.01.2015

Римма Філь, координатор Гуманітарного штабу при Фонді Ріната Ахметова, опублікувала блог для сайту segodnya.ua. Подаємо текст блогу повністю.

 

Кажуть, ми це заслужили. Кажуть, ми кликали війну й Росію. І за це нам по заслузі.

Страшно чути такі висловлювання. Страшно й гірко. І не у звинуваченнях суть, а в шаленому потоці агресії, який ллється разом із цим і звучить як рефрен: «Отримуйте, що просили».

Отримали сповна. Зруйновані будинки, розбиті долі, скалічені душі.

Останньою краплею ненависті й відторгнення стало рішення позбавити жителів Донбасу пенсій і соціальних виплат. Дивовижне за своєю суттю, антигуманне, середньовічне.

Ми й вони — як підсвідомо (чи свідомо) у запалі революційної доцільності розмежував президент Порошенко.

«Їхні діти будуть сидіти в підвалах». «Їхні діти» — це наші з вами діти. Або сусідські. Або моя десятирічна племінниця, яка зараз (так, саме зараз) повертається з мамою до Донецька, тому що вся мамина зарплата йде на оплату знімної квартири, а жити немає на що.

Як сильно нам вказали на наше місце. У підвалі!

Скільки ж людей досі сидять там, у бомбосховищах Донецька, у Київському районі, який усього за кілька місяців зі щасливого району перетворився на прифронтову смугу. У місце, де люди живуть у підвалах.

Волонтери, які привозять їжу таким людям, найбільше вражені поведінкою дітей. Вони кажуть, що діти — як маленькі дорослі. Вони не грають. Не кричать. А в разі гучних і різких звуків ховаються під стіл.

За останніми даними Гуманітарного штабу Ріната Ахметова (дані Гуманітарної мапи), кожна третя дитина в Донбасі терміново потребує допомоги, а кожна третя сім’я не може забезпечити своїх дітей товарами першої необхідності.

То чиї ж це діти? «Їхні» чи наші?

Вони й ми… Хто ж провів цю межу?!

Як легко можна все списати на війну: економічні провали й політичні прорахунки, колапс економіки й розвал країни. Війна в деяких розумах для цього й існує.

Як швидко можна все зруйнувати. Як легко зробити ізгоями п’ятимільйонний край. Півроку роботи технологій, й ось вона — друга, внутрішня війна. Вже не на вулицях. У душах оселилася найстрашніша зброя — ненависть. Ненависть вже не просто до людей зі зброєю. Вже до тих, хто живе в Донбасі. Просто за те, що вони там живуть. І цим вже винні.

Це «їхні» старі. Це вони ходили на референдум і кричали: «Росія!» Тепер нехай здихають за це. Так-так, давайте називати речі своїми іменами.

«Їхні» старі — це й моя свекруха теж. Із двома онкологічними захворюваннями. Котра працювала в зоні відчуження ЧАЕС і так вірила у свою країну, що не стала оформляти чорнобильські пільги.

Вона ніколи нікуди не ходила. І навіть була затятою опозиціонеркою. Це і її тепер теж під заклання?

Всіх!

Страшно, коли держава зраджує своїх людей. Своїх дітей. Адже ми всі діти держави. А вона до нас так… Нерозумно. Нещадно. Аморально.

Так-так, мені набридло підбирати слова. Аморально! Бо саме так говорять про матір, яка не тільки відмовилася від своїх дітей, а і прирікає їх на голодну смерть. Хіба Батьківщина не мати? Хто ж тоді стоїть на березі Дніпра?

Кілька днів тому я прочитала у «Фейсбуці» жорсткі, але дуже правильні слова донецького хірурга: «Я вам присягаюся, що поки жителі мого Донецька будуть мене потребувати, поки волонтери допомагають їм вижити, моя совість не дозволить втекти та насолоджуватися спокоєм і ситістю. У нас немає зарплати, пенсій, ліків, але я пам’ятаю, що мій дід Олімпієв був начальником госпіталю (800 операцій за ніч) і мій інститут стоїть на вулиці його імені».

Скажіть, цей чоловік, що дав клятву Гіппократа, для вас герой чи ворог? Для мене однозначно герой і справжній лікар! Сказати, чому? Тому що він там, де його потребують! Його пацієнти, його співгромадяни, його земляки.

Жодної політики. Тільки життя…

Ми прагнемо до Європи. Ми рівняємося на Америку. Але кожен громадянин для Штатів — це головна цінність. І вони борються за нього. Який потрапив у полон, захоплений у заручники, навіть оступився…

Але Україна — не Америка. Тут свої поняття турботи про співгромадян. Вони — у зелених коридорах, яких не було й немає. Вони — у пропозиціях покинути зону війни. Без гарантій і допомоги. Вони — у невиплаті пенсій.

Страшно. Страшно й безперспективно.

Минулого тижня Україна згадувала жахи 30-х. Знову на екранах дикі фотографії змучених голодом людей. Це називають геноцидом українського народу. І ми шануємо. Свічки запалюємо. Траур оголошуємо.

А в цей час на сході цієї ж країни від голоду страждають люди. Зараз. У 2014 році! І кожен другий потребує ліків.

Для мене шанувати — це пам’ятати. А пам’ятати — це робити все, щоб не допустити подібного. Країна, котра пережила Голодомор, вже не має морального та історичного права допустити другий голод на своїй території. Голод свого народу.

Або вже не свого?!

Або нинішні політики, які кричать ату, ой, вибачте, АТО (без різниці), не думають, як назвуть їх нащадки й що напишуть про це в підручниках історії?

Кажуть, щоб перемогти, потрібно боротися за розуми, а не за територію. Щось не бачу я ні одного, ні іншого.

Як легко відмовитися. Закреслити. Забути.

Є закон бумеранга. Бумеранг просто повертається назад. Іноді б’є боляче по носі. Іноді приходить кошмарами ночами.

ДЖЕРЕЛО

Поділитися новиною: Наверх Головна
Статистика на 21.04.2018
ГУМАНІТАРНИЙ ШТАБ ПРАЦЮЄ
1354 днів 3 год. 59 хв. 53 сек.
видано
12 034 804
продуктових наборів
з них
11 161 239
дорослих наборів і
873 565
наборів для дітей
від 0 до 35 місяців
Останні новини
Читати всі новини
Відео
Фото
КОНТАКТИ
0800 509 001 Пн-Пт, з 9.00 до 18.00