Оксана Мелешко: «Я знайшла й повернула свого вихованця завдяки порталу «Сирітству – ні!»
Оксана Мелешко – мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу з Одеської області й постійна читачка порталу «Сирітству – ні!» – поділилася своєю незвичайною історією з нашими читачами.
– У лютому цього року до нашого дитячого будинку сімейного типу завдяки порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова повернувся Олежик. Це хлопчик, якого ми взяли у 2011 році і який п’ять років тому був усиновлений із нашого ДБСТ, – розповідає Оксана Мелешко. – І раптом я побачила на порталі нашого Олега, точніше хлопчика такого ж віку, яким був би він зараз. Йому знову шукали сім’ю, тільки він, судячи з номера анкети, тепер перебував у Києві. Я зателефонувала на гарячу лінію 0 800 50 14 14 і почала плакати: «Я не впевнена, але раптом це наша дитина? Я не хочу, щоб він бродив світом». Це було у вівторок, 21 лютого цього року, приблизно о 17.00 вечора. Я пояснила фахівцю, що не впевнена, чи правильно я назвала їй номер анкети, не впевнена, що це саме наш Олег. Коли він ішов від нас, йому ще й шести років не виповнилося, а взимку йому було десять. Але раптом це він? Працівниця Фонду Ріната Ахметова уважно мене вислухала, попросила не плакати й запевнила, що допоможе в усьому розібратися.
Як потім з’ясувалося, Оксана й номер анкети назвала неправильно, і на фото був не Олег, хоча й дуже схожий на нього хлопчик. Але неспроста в Оксани тьохнуло серце! Вже наступного дня, у середу вранці, мамі-виховательці прийшло повідомлення з їхньої місцевої служби в справах дітей: «Як ви дивитеся на те, щоби знову забрати Олега у свій ДБСТ?». Олежка з ДБСТ Оксани й Сергія Мелешків дійсно знову опинився поза сім’єю…
Уже в суботу вранці батьки-вихователі зустріли хлопчика, якого привезли з Вінницької області, де він жив у реабілітаційному центрі й лише нещодавно був узятий під опіку місцевим православним батюшкою. Виявилося, усиновлення було скасоване судом з ініціативи усиновительки: жінка брала дитину «на емоціях» і незабаром зрозуміла, що їй не впоратися. Потрапивши в знайоме середовище, хлопчик, який пережив такий стрес, почав відтавати. Хоча й не швидко…
– Я повинна була наштовхнутися на фото цього хлопчика або на фото нашого Олега, тому що в мене звичка: регулярно переглядати портал «Сирітству – ні!». Я читаю всі рубрики: і що нового в законодавстві, і що психологи радять, і чим люди діляться. Часто трапляється, що їхній досвід підказує і мені вихід із якоїсь схожої ситуації. Дивлюся й анкети дітей, читаю про те, як влаштувалися ті, чиї анкети вже зняли з бази, – ділиться Оксана. – Очі того Олега, який виявився не нашим колишнім вихованцем, не можу забути досі. Але взяти його у свій ДБСТ ми, на жаль, не можемо – у нас і так на сьогодні випадково трапився невеличкий «перебір». Після того, як до нас влаштували дітей із розформованого ДБСТ, кількість вихованців у нас зросла до 11 дітей віком від 9 до 16 років.
Історія ДБСТ Оксани й Сергія Мелешків почалася багато років тому. Сталося так, що після двох невдалих вагітностей Оксана, вчитель географії та економіки, і її чоловік Сергій, який тоді працював водієм підйомного крана, зрозуміли, що їм доведеться ростити прийомних діток. Невдовзі подружжя усиновило двох дітей: 1995 року дівчинку, якій тоді не було й року, а 1997-го – піврічного хлопчика. Діти вже знають, що були усиновлені, оскільки приховати від оточуючих це було абсолютно неможливо, у такому разі довелося б переїжджати, а сім’я цього не планувала. Тому, коли діти підросли, батьки вирішили, що краще їм усе дізнатися з перших вуст. Стосунки між дітьми й батьками це ніяк не зіпсувало.
– 2008 року, коли наша дочка вже була в сьомому класі, а син – у четвертому, до нас на вулиці підійшла дівчинка, якій тоді було вже 13,5 років. Вона розповіла, що мама й тато в неї померли, що живе вона в найближчому притулку (тоді реабілітаційні центри іменувалися так), – пригадує співрозмовниця. – Ми купили їй сік і печиво, поспівчували й пішли додому. А за два тижні до нас у гості прийшли фахівці з центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й повідомили нам про те, що є в притулку дівчинка-підліток, яка хоче жити з нами! Ми не були до цього готові. Як це? Чому саме з нами? Звичайно, це виявилася та сама дівчинка, яка зустріла нас на вулиці. Сирота так хотіла в сім’ю, що всіляко намагалася нам сподобатися. Запам’ятавши, що я викладач географії, вона почала гаряче переконувати педагогів притулку в тому, що вона любить географію! А коли ми прийняли її у свою сім’ю, виявилося, що підліток ще не вміє навіть читати й писати! Це був випадок педагогічної занедбаності. Батьки-заробітчани за життя не приділяли дитині жодної уваги. Вчителі переводили з класу в клас ученицю, яка просто тихо була присутня на уроках, не створюючи їм проблем, – сміється співрозмовниця.
Зараз ця дівчинка вже виросла, здобула затребувану професію й народила прийомним батькам внука. З неї й почалася прийомна сім’я Мелешків, яка в міру поповнення переросла в дитячий будинок сімейного типу.
За півроку прийомні батьки під час перегляду телепередачі про дітей з особливими потребами побачили трирічного хлопчика. Він виховувався в тому ж будинку дитини, звідки Оксана й Сергій усиновили двох своїх перших дітей. Вирішили познайомитися. Коли приїхали, чоловік, зауваживши схожість дружини з цим малюком, жартома запитав: «Ти точно його не народила? Може, коли я був у відрядженні?» Оксана пожартувала: «Ні. Це, напевно, наш із тобою син, але просто нам його хтось народив».
Дитину, діагноз якої хоч і не був помітний зовні, але вимагав суворого дотримання режиму приймання ліків, прийомним батькам чиновники допомогли забрати в сім’ю якомога швидше. Три роки прийомні батьки займалися його оздоровленням, хлопчик був дуже ослаблений.
– Люстра Чижевського в нас вдома не вимикалася, ми цілодобово іонізували повітря в кімнаті нашого нового вихованця і всі кошти витрачали на те, щоб оздоровлювати його. Те, що зараз його стан став нормальним, це заслуга всієї родини, – вважає Оксана.
2009 року подружжю розповіли про шестирічну дівчинку, яка теж жила в реабілітаційному центрі й теж потребувала сім’ї. Ця дівчинка стала вже п’ятою дитиною в сім’ї Мелешків.
– Потім, 2010-го, був Вітя. Мені його фахівці служби в справах дітей «засватали», – пригадує співрозмовниця. – Він тоді навчався в шостому класі, жив у реабілітаційному центрі, і ніхто не знав, що робити з цією гіперактивною дитиною! Хлопчик пустував, вдавав із себе то котика, то собачку, всіляко привертаючи до себе увагу. Я прийшла до нього в школу. Ледве продзвенів дзвінок на перерву, як першим із класу вискочив хлопчик, який стрибнув прямо на мене! І як гавкнув, як нявкнув! Все було так, як мені про нього розповідали! «Ти не Вітьок?» – запитала я його. Звичайно, це був він! І я відразу вирішила, що заберу цього нечему додому. Тепер це мій найкращий помічник, справжній господар у домі. Хоча перші два тижні, зрозуміло, були важкими. Ми з Вітею вчилися всього заново: і як себе вести, і як витрачати гроші, і як спілкуватися з людьми навколо…
2011 року в родині з’явився Олежик – той самий, якого незабаром усиновили, але за п’ять років знову повернувся в сім’ю Мелешків.
– З Олегом потрібно працювати довго й терпляче, а в усиновительки терпіння, ймовірно, забракло, – каже мама-вихователька. – Коли Олег повернувся в сім’ю, я почала відвідувати тренінги, на яких прийомних батьків вчать виховувати «складних» дітей, які потребують особливого підходу. Олежка якраз така дитина. Але ж вона наша. Отже, ми маємо впоратися і виростити його самостійною людиною.
І 2013 року подружжю Мелешків знову запропонували сьому дитину, десятирічну дівчинку з важким хронічним захворюванням – ураженням підшлункової й печінки. Діагноз прийомних батьків не злякав.
– Нона така гарна дитина, що ми навіть не роздумували, – каже Оксана.
А незабаром у районі, де проживає подружжя, розпався дитячий будинок сімейного типу: батьки-вихователі виїхали до Росії. І службі в справах дітей потрібно було знайти сім’ю відразу шістьом дітям. Прийнявши ще шістьох дітей, сім’я Мелешків отримала статус дитячого будинку сімейного типу.
– Один хлопчик із цих шістьох дітей, влаштованих до нас 2013-го, цьогоріч знайшов свою кровну сім’ю: возз’єднався зі своїм рідним батьком, – ділиться Оксана. – Через 15 років тато знайшов його, встановив батьківство, і тепер цей 15-річний хлопчина живе з батьком, його дружиною і своєю зведеною сестричкою. Коли хлопчикові зробили документи з прізвищем рідного батька, це було свято для нас усіх! Ми всі раділи за нього. Всі дякували його батьку за те, що він знайшов свого рідного сина, повернувши йому можливість жити в біологічній сім’ї. Я завжди так кажу своїм дітям: «Вибачте своїх батьків, якщо хтось із них оступився й не зміг вас виростити. Можливо, не було з ними в той момент поруч нікого, хто б повернув їх на правильний шлях. І радійте своїм багатством, тому, що у вас тепер удвічі більше родичів – по дві мами й по два тата: рідні й ми». Мій власний батько і його брат самі виросли в інтернаті саме тому, що їхня молода мама не змогла стати справжньою мамою своїм дітям. Чи не впоралася. І не було поруч із нею нікого, хто б їй допоміг, навчив. Тому я знаю, наскільки це важливо, щоб діти росли в родині, щоби було кому навчити їх, як побудувати своє життя «правильно».
Цікаво, що всі хлопчики в ДБСТ Мелешків схожі на тата-вихователя, хоча сам тато говорить, що всі діти схожі на його маму.
– Онуків у нас уже двоє: від нашої усиновленої донечки і від прийомної, тієї першої, яка так любила географію, що аж не вміла читати! – сміється Оксана. – Обидві наші старші дівчинки отримали затребувані професії, стали на ноги. А нещодавно до нас додому почала приходити 16-річна дівчинка, яка живе в реабілітаційному центрі і вчиться в професійному аграрному ліцеї. Дівчинка перебуває під опікою. Характер у неї непростий. Ні опікуну, ні педагогам не вдалося знайти до неї підхід. А в нас – вийшло. Ми не можемо прийняти її до себе в ДБСТ, бо вона буде в нас уже 12-ою дитиною, а за законом у ДБСТ має бути не більш ніж десять дітей. Через те, що не можна було «ділити» шістьох дітей, яких передали в нашу сім’ю з розформованого ДБСТ, нам дозволили невеликий «перебір» – у нас одинадцять дітей. Тому Ірочка живе не з нами, але ми в її житті граємо, можна сказати, роль наставників. І ми вже пообіцяли директору ліцею, що зі свого боку докладемо всіх зусиль, щоб ця непроста дитина подорослішала.
Оксана зізналася, що давно залишила роботу в школі та стала тренером програми формування здорового способу життя та толерантного ставлення до людей, що живуть зі статусом ВІЛ.
– Тренінги – це не щоденна робота з восьми до п’яти, перевірка зошитів тощо. А в школу і я ходжу щодня. У мене ж усі 11 дітей – школярі. То хтось щось вдома забув, або мені потрібно поспілкуватися з учителем, тому можна сказати, що я так і працюю: і вдома, і в школі, – посміхається наша привітна співрозмовниця.
