Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Межі спілкування. БЛОГ Альони Лук’янчук, психолога, гештальт-терапевта, експерта Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

24.07.2016

Про що потрібно говорити з дитиною, щоб уберегти її від прямого або непрямого насильства.

Тема насильства дуже часто обговорюється на телебаченні й на різних круглих столах. Хоча багато що вже зроблено для розв’язання цієї проблеми: є психологи в школах, є служби та фахівці, які мають цим питанням опікуватися, але насправді зміни незначні. За даними проекту «Зміцнення та захист прав дітей в Україні», 21% опитаних дітей зазнавав сексуального насильства. Кожен п’ятий уже пережив аб’юз (насильство, зокрема психологічне). Ці дані жахають…

«Я не боюся сказати»

Тиждень тому в соціальних мережах з’явився хештег із темою: «Я не боюся сказати». Тисячі жінок написали свої історії про прямому чи непрямому насильстві над ними в різному віці, починаючи із самого дитинства.

Дивно, як багато жінок стали жертвами насильства саме в дитячому віці. Хлопчики в школі закривали дівчаток у туалеті й роздягали. Дядько-провідник облапав дівчинку непомітно, у проході. І так далі й тому подібне.

Таких історій тисячі, і практично кожна з подібних ситуацій відбувалася за мовчазної згоди дорослих: ну що тут такого? Це ж не насильство.

Реакція соціальних мереж на подібні історії не змусила довго чекати, посипалися думки: «навіщо про це писати»; «що тут такого». Я вважаю, що така реакція від почуття ніяковості. Ми звикли не помічати цього всього, і вдавати, що це не наша проблема.

Складно сказати, чи потрібно писати в соціальних мережах про сильні душевні переживання.

Але ця тема розкрила проблему, яка в нас у суспільстві зріє давно.

Все, що відбувається з нашими дітьми, дуже важливо. І саме діти мають розуміти, що є нормою, а що ні, і що означає «особиста межа».

Право на особисті межі

На жаль, дуже часто батьки не хочуть помічати, що в житті їхніх дітей щось відбувається, не звертають уваги на зміни в поведінці доньки, яка раптом не захотіла йти в школу або стала більш замкнутою.

Дуже часто психологам доводиться працювати з батьками, які соромляться таких розмов більше, ніж діти. Батьки, просто не розуміючи, не знаючи, як говорити з дітьми про особисті межі, створюють навколо цієї теми атмосферу незручності.

Але не може бути жодних секретів або «сороміцьких» тем, і розмовляти зі своїми дітьми треба до того, як трапиться щось прикре.

Дитина, як і дорослий, має право на власні межі як фізичні, так і емоційні, і шанобливе ставлення до них.

У США дітям від 5 до 10 років роздають у школі інструкцію, яка називається «Кола спілкування». Завдяки їй можна допомогти запобігти фізичному або психологічному насильству просто тому, що дитина буде розуміти, що з нею відбувається щось «неправильне». Вона виглядає як шість кіл, що розходяться від центрального кола, котре символізує саму дитину.

  1. Фіолетове коло – я, мій особистий простір.

Отже, фіолетовий – перше і найголовніше коло – це сама дитина. Її тіло належить тільки їй, і тільки вона сама може вирішувати, хто може перебувати близько, торкатися її. І ніхто не повинен робити це без дозволу. Якщо хто-небудь з оточення завдає їй дискомфорту (не має значення: дідусь посадив на коліна або мамина подруга вимагає «поцілувати тітку в щічку»), вона не повинна соромитися повідомити про це і сказати «ні», «стоп», «мені не подобається».

  1. Синє коло – сім’я.

Це коло – символ сім’ї та тих, кого дитина любить, хто з нею живе. Повага, довіра й любов – за цими ознаками ми визначаємо, хто належить до цього кола, хто найближчий нам. Але необхідно пояснити дитині, що навіть поруч із тими, кого ми любимо, ми не повинні нехтувати своїм особистим простором. Також і самі маємо поважати простір наших близьких.

  1. Зелене коло – друзі.

Це близьке оточення: друзі й ті, з ким дитині подобається спілкуватися. Дружба дуже важлива і включає в себе багато моментів. Наприклад, спільні ігри, розмови й іноді дружні обійми. Дружба завжди ґрунтується на довірі, повазі. І такі прояви, як обійми, мають ґрунтуватися на обопільній згоді. Батькам слід проговорити, за якими критеріями дитина визначає друзів і, у свою чергу, як вона сама має з ними поводитися.

  1. Жовте коло – знайомі, далеке оточення.

Коло далеких знайомих – це ті, кому ми махаємо рукою під час зустрічі, з ким знайомі поверхово й не дуже близькі. Це можуть бути діти у дворі, у спортивній команді, це можуть бути друзі батьків, сусіди. Важливо пояснити дитині соціальні норми, різницю між близькими і просто знайомими людьми. Розповісти про дистанції в стосунках, яку й одні, й інші мають поважати.

  1. Помаранчеве коло – люди, від яких можна очікувати професійної допомоги.

Ці люди можуть допомогти, коли це необхідно, але вони не наші друзі. Це вчителі, вихователі, поліцейські, пожежники, лікарі. Обговоріть із дитиною, у яких ситуаціях у кого шукати допомоги. Необхідно підкреслити, що в цих людей є уніформа з розпізнавальними знаками, посвідчення, і що вони допомагають у разі небезпеки.

  1. Червоне коло – незнайомці.

Останнє коло – незнайомі люди (навіть якщо вони стверджують, що знають вас, – це не має значення). Не всі чужі люди погані, але ніхто не може знати: перед нами погана людина чи добра. Знайомитися і з’ясовувати це дитині не слід. Не можна довіряти незнайомцям. Не можна розмовляти з ними й розповідати що-небудь про себе або своїх близьких. Не слід відповідати на їхні запитання. Ніколи не можна йти з незнайомцем куди-небудь і тим більше сідати в його машину. Не можна брати в нього цукерки, йти з ним «шукати кішечку», або допомагати йому знайти вулицю. Тому що дорослі ніколи не повинні просити допомоги в тих, хто молодший і слабший за них.

Така проста інструкція допоможе дитині краще зрозуміти види стосунків між людьми і свої власні межі, а батькам згладити незручну ситуацію, розмовляючи про це.

Разом можна обговорити, що таке дружба, що таке допомога, що подобається дитині, а що ні. Пояснити, що вона завжди має право сказати про те, що їй не подобається, і завжди може звернутися до батьків із будь-якою темою для розмови.

Немає нічого незручного в темі особистих меж.

Насильство – це все те, що відбувається проти наших волі й бажання. Насильство буває, як емоційним, так і фізичним, прямим і непрямим.

І немає нічого ганебного в тому, щоб говорити про це.