Українці, які зважилися всиновити дитину, тепер вибирають її в інтернеті. Уже перший місяць роботи “сирітського” сайту дав позитивний результат.

Рік тому 31-літній Вадим Івко, військовослужбовець із Борисполя, не хотів навіть обговорювати пропозицію подружжя взяти маля з дитбудинку. “ Як можна йти вибирати дитину? Це що — магазин?” — заперечував він утомленій від невдалих спроб завагітніти дружині Наталі після того, як їх єдина дочка померла на першому місяці життя.

Тоді подружжя не підозрювало, що своє нове дитя знайдуть… в інтернеті. Фото трирічної Наталі з великими смутними очима вони побачили на сайті благодійного фонду Розвиток України серед двох десятків таких самих сиріт, що шукають прийомних батьків.

“Подивилася всі фотографії, закрила. Вдруге, втретє. А потім піймала себе на тому, що думаю тільки про цю дитину”, — згадує новоспечена мати. Через три місяці Наталка, покинута своєю біологічною матір'ю в пологовому будинку, переїхала з ужгородського будинку дитини до своїх нових батьків.

Таких історій в Україні дедалі більше. Держава, яка заявила, що буде всіляко стимулювати всиновлення дітей з дитбудинків співвітчизниками, наприкінці 2008 року розкрила раніше засекречену інформацію про дітей-сиріт. Згідно з відповідним законом основна інформація з особистих справ сиріт із грифом Для службового користування — прізвище, ім'я, вік, регіон і наявність братів і сестер — тепер може з'являтися в інтернеті й на телебаченні. Там уже “рекламують” дітей, що шукають батьківську опіку.

У грудні 2009 року вищезгаданий фонд відкрив окремий спеціалізований сайт sirotstvy.net, на якому були викладені фото трьох сотень малят. З них 11 усього за місяць знайшли батьків, – розповідає Дар'я Касьянова, керівник проектів фонду Розвиток України, одного із творців сайту. До 1 червня, Дня захисту дітей, на порталі будуть викладені знімки всіх дітей, що підлягають усиновленню, — а їх в Україні 31 тис.

Тим часом в 2009 -м українці взяли в родини рекордну за всі роки незалежності кількість прийомних дітей — близько 2,4 тис., на 50 % більше,ніж у 2004-му.

А завдяки інтернету, переконана Касьянова, майбутні батьки, яких мучить питання, чи брати в родину дитину й де її шукати, зможуть заздалегідь, без психологічно складних походів до дитбудинку побачити й вивчити всіх малят, яким потрібна родина, і прийняти зважене рішення.

Місію, успішно підхоплену Всесвітньою мережею, першим у країні розпочало телебачення. 30 -літня Людмила Рудюк, майстер манікюру з міста Миколаєва, охоче розповідає, як рік тому, щойно почувши мелодію з роликів української телекомпанії Магнолія-ТВ, яка за допомогою своїх передач шукає батьків сиротам, кидала всі справи й бігла до телевізора.

“Усе думала: а раптом побачу цю кровинку, яку шукаю”, — з посмішкою згадує співвітчизниця, не приховуючи, як складно їм із чоловіком Олегом було “знайти сестричку” своєму десятилітньому синові Данилу.

Змучившись удивлятися в дитячі обличчя на екрані, одного разу подружжя зателефонувало за вказаним там телефоном з наміром усиновити дівчинку. Два місяці потому у квартирі Рудюків весело щебетала трирічна Софія, яку миколаївській родині підшукали в будинку дитини у Сваляві.

Євгенія Ткаченко, президент Всеукраїнської громадської організації Магнолія, яка й запустила в телеефір цикл роликів Цій дитині потрібна родина!, а тепер стала співавтором ідеї сайту всиновлення, розповідає, що за три роки за допомогою телеекрана знайти родину удалося 267 з 388 показаних у програмі дітей.

“Сила телебачення!” — коротко пояснює Ткаченко й пророкує такий самий успіх інтернет-ресурсу, де вже активно запрацювали форум і онлайн-консультація.

За перший місяць існування sirotstvy.net відвідали 20,5 тис. людей — це можна порівняти з відвідуваністю середнього розкрученого українського інтернет-порталу для батьків, наприклад, такого як detstvo.info
або detka.com.ua. У лютому розпочнеться масштабний промоушен ресурсу, і ця цифра буде вищою, сподівається Касьянова.

Медійній кампанії передувала кампанія державна, розпочата п'ять років тому. Українська влади почала платити допомогу на всиновлену дитину, рівну матдопомозі на немовля. А іноземцям дозволили брати до себе в родини лише дорослих дітей або таких, що страждають тяжкими недугами. Сукупний ефект перевершив усі очікування.

“Якщо [в 2006 році] було 1.477 усиновлень [співвітчизниками], то за 11 місяців 2009 року — 2.137. Плюс 750 дітей — це ціла школа!” — порівнює Людмила Волинець, голова Держдепартаменту з всиновлення й захисту прав дитини. Ще більше малят змінили свої казенні житла на дитбудинки сімейного типу, де названі батьки теж матеріально стимулюються державою, — 2.351 за підсумками 2008 року проти всього 121 малюка п'ять років тому.

Згідно з даними опитувань Міністерства у справах сім’ї, молоді й спорту, сьогодні в Україні 2,5 млн осіб хотіли б усиновити дитину, а це означає — перспектива є. Звільнила пружину, що сиділа усередині людей, саме відкритість інформації, уважають у відомстві.

 “Українці всиновляють, коли дитину побачать. Вони думають душею”, — пояснює особливості національного характеру Волинець. І додає факти: торік родини знайшли 15 ВІЛ-інфікованих малят, а також уперше намітилася тенденція до всиновлення дітей старшого віку — були прийнято в родини 155 дітей віком понад десять років.

У подружжя Івко вибір теж не без емоцій. Вирушаючи у Закарпаття за Наталкою, вони знали лише про те, що дівчинка при ходьбі відхиляє убік одну ніжку. Пізніше обстеження показали: у Наталки — дитячий церебральний параліч. Але залишити дівчинку в дитбудинку пара вже не могла.

 
“Дитина дивиться на тебе величезними оченятами, уже називає тебе мамою, летить до тебе
на всіх парах, любить і чекає. Ну ДЦП, ну що ж робити”, — говорить Наталя Івко й вірить, що турбота й любов дозволять якщо не перемогти хворобу, то зробити її майже непомітною.

Олена Трибушная

"Корреспондент"

№5 (393) 12 лютого 2010 р.