Дитячий будинок сімейного типу на Донеччині одержав нове житло від благодійного Фонду «Розвиток України».

 
Ряд малюсіньких дитячих черевичків - це перше, що привертає увагу, коли заходиш у дитячий будинок сімейного типу, створений родиною Ульянцевих зі Слов'янська Донецької області. Втім, дитячим будинком, нехай навіть «сімейним», його назвати дуже складно - насправді це справжня, дуже міцна й дружна родина, у якій ніхто з малят не почуває себе хоч у чому-небудь обмеженим. Зараз у Владислави й Сергія Ульянцевих семеро дітей віком від трьох місяців до 5 років. Ще одну дитину - 15-літню Дашу - приймуть у родину із дня на день: усі документи на дівчинку вже готові, і вже сьогодні вона активно вживається в роль старшої сестри, допомагаючи своїм маленьким сестричкам і братикові робити перші кроки й розбиратися з розвиваючими іграми.

«СПОЧАТКУ МРІЯЛА ПРО ОДНУ ДИТИНУ...»

На сьогодні дитячий будинок Ульянцевих є одним з 11 будинків сімейного типу, що існують у Донецькій області. Усього в них виховується 91 дитина, і при цьому з кожним днем саме таке визначення дітей-сиріт у регіоні набуває дедалі більшої популярності. Щорічно на Донеччині без батьківського піклування залишається більше двох тис. дітей, і кожна з них потребує того, щоб її взяли в повноцінну родину. Дитячий будинок сімейного типу - найкращий вихід із ситуації, адже часто сиротами залишаються відразу дві або три дитини одних батьків: за словами фахівців, розлучати їх, призначаючи до різних усиновителів, не дуже правильно. Ось і приходять на допомогу дитячі будинки сімейного типу: вони можуть забрати відразу декількох братів і сестер і виховувати їх в одній родині. В Ульянцевих, наприклад, виховуються дві сестрички - 5-літня Аня й 3-літня Настя.

У цій родині діти не діляться на «своїх» і «чужих» - усі рідні, кажуть Владислава й Сергій. «Рішення взяти прийомних дітей у родину було прийняте ще до нашого весілля, - розповідає «Дню» Владислава Ульянцева. - Ми із Сергієм їздили до інтернату, спілкувалися з дітками, бачили їхні проблеми. А взагалі бажання взяти малюка в мене з'явилося ще в підлітковому віці».

Щоправда, спочатку Владислава мріяла тільки про одну прийомну дитину - боялася, що їй буде не до снаги виховати відразу декількох дітлахів, однак на практиці з'ясувалося, що сил вистачить. «Я раніше думала: що коли візьму дитину, доведеться докладати зусиль, щоб її любити, приділяти їй увагу, щоб вона не почувала, що вона не рідна, але насправді виявилося, що ніяких зусиль не потрібно. Любов виходила зсередини. Бог дав таку любов, що потім з'явилися й інші діти», - говорить вона.

Втім, такі благі прагнення принесли родині Ульянцевих не тільки радість від спілкування з дітьми, але й чимало труднощів. І головною серед них є серйозний брак житлоплощі: сьогодні дитячий будинок Владислави й Сергія розташовується у двох малюсіньких кімнатках, які одночасно слугують і дитячою, і вітальнею, і спальнею для всієї родини. За словами самих батьків, їх такі скрутні умови не зупиняли в прийнятті рішень про всиновлення дітей, хоча, звичайно, тіснота серйозно заважала: «Ми й так залишили тільки найнеобхідніше в будинку, а все інше просто винесли - місця немає. Я хотіла купити дитячу стінку - у нас могла б поміститися тільки одна така стінка. Але кожна з них розрахована тільки на одну дитину!.. Важко й режиму дотримуватися, коли тісно. Один заплакав - заспокоювати треба всіх», - розповідає Владислава.

За її словами, вона неодноразово зверталася до місцевої влади Слов'янська із проханням розширити житлоплощу, однак щоразу одержувала відмову - у міста грошей немає, тому виділення просторішого будинку або квартири не передбачається. Ульянцевих ці відмови в їхніх намірах не зупиняли, однак одного разу недостача житлоплощі заледве не перешкодила появі в родині нових членів. «Був момент, коли мені потрібно було забрати дітей - Олечку й Костю, а їх не віддавали - адже на дитину призначена певна кількість квадратних метрів. І ось я їду до дитини, а вона мене запитує: «Мамо, чому ти мене не забираєш?», - а я нічого не можу відповісти. Тоді було дуже важко, я приходила додому, падала на постіль і лежала цілий день», - згадує Владислава.

«З НИМИ ДОБРЕ Й ВЕСЕЛО...»

Втім, уже зовсім незабаром ці складності для Ульянцевих залишаться в минулому. Спеціально для їхньої родини благодійний Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» побудував просторий будинок, у який сімейство перебереться найближчим часом. Нове житло розташувалося на трьох поверхах (плюс 4-й, цокольний), і матиме цілих шість великих кімнат, у яких дітям зручно буде гратися, і де вони зможуть повноцінно рости й розвиватися. За словами Ульянцевих, Фонд знайшов їхню родину сам - практично відразу ж після того як вони написали заяву про створення дитячого будинку сімейного типу. І зараз, коли будівництво вже завершене, а до переїзду залишаються лічені дні, Ульянцеви дотепер не можуть повірити своєму щастю. «Я ще навіть речей не збирала, хоча знаю, що вже час, - говорить Владислава. - Гадаю, що перед переїздом ми просто все складемо, а розбирати речі будемо вже вдома».

Після того як із житлом проблеми влагодяться, сімейство хотіло б ще особливу увагу приділити лікуванню малят. Наприклад, в Ані сьогодні фіксується деяка відсталість у розвитку, і для того, щоб маля могло «наздогнати» своїх однолітків, їй знадобляться не тільки спеціальні заняття, але й ліки. Уваги вимагає й маленький Костя, у якого, за словами його мами, «купа діагнозів», але в родині маля добре розвивається й уже має безліч досягнень. «У нас щодня - щасливий момент. Коли ми взяли Костю, нас ніхто не обнадіював, говорили, що він навіть навряд чи зможе заговорити. А зараз він починає розмовляти, причому багато слів вимовляє чітко», - ділиться Владислава.

До речі, відправляти своїх малят до садка Ульянцеви не планують - Владислава впевнена, що з вихованням упорається сама. «Діти повинні звикнути, зрозуміти, що вони живуть у родині, а якщо ми зараз віддамо їх у садок, вони навіть не відчують родини», - уважає вона. До того ж, є в Ульянцевих помічники, і найактивніші серед них - бабусі, які просто обожнюють дітей. До речі, цілком можливо, що в майбутньому родину чекає поповнення: «Ми, звичайно, поки нічого не загадуємо - є ж вираз: якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Але я нічого не виключаю. Коли в нас з'явилися Оля й Костя, мене запитували, чи буду я ще брати дітей, і я пожартувала: сказала, що візьму, тільки якщо підкинуть. Але вийшло по-іншому. Життя підкинуло», - жартують Ульянцеви. За їхніми словами, багато дітей у родині - це навіть більше ніж щастя. «Наші дні проходять дуже швидко. У нас постійно стільки справ, адже нас багато. Але я нітрохи не жалкую, - ділиться Владислава, і потім задумливо додає: - Весело. З ними просто добре й весело». 

№222, п'ятниця, 5 грудня 2008

ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА "День"