У розпалі політичних пристрастей нинішньої осені якось не особливо помітним виявилося прийняття 23 вересня у Верховній Раді закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки родин, які всиновили дитину із числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківської опіки». Проте цей документ на якийсь час згуртував політиків- суперників: «за» проголосували 392 депутати з 439 зареєстрованих, «проти» і «утримався» не було, 47 осіб не брали участі в голосуванні. Закон явно не став предметом політичного торгу й був прийнятий не на догоду якій-небудь фракції (читай - лобістському угрупованню), а в користь українського народу загалом.

Більшість експертів називають цей закон довгоочікуваним, проривним і, взагалі, доленосним у своїй сфері. Тут доречно нагадати, що указом президента від 11.12.07 р. нинішній 2008-й оголошений Роком підтримки національного всиновлення й інших форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки.

Законопроект був внесений президентом, у його підготовці брали участь чиновники Міністерства у справах сім'ї, молоді й спорту, а також представники ряду громадських організацій, компетентні в питаннях влаштування долі дітей-сиріт.

Назва документа довга, але в повсякденному спілкуванні його називають простіше - закон про підтримку національного всиновлення. Він передбачає істотні пільги. Зокрема, на всиновлену дитину тепер також поширюється разова державна матеріальна допомога на рівні допомоги при народженні дитини, разова тримісячна відпустка одному з батьків на початку всиновлення, щомісячна допомога й ін.

Коментуючи прийняття закону, міністр у справах сім'ї, молоді й спорту Юрій Павленко зазначив, що документ стане «додатковим стимулом для українських сімей до всиновлення українських дітей, які залишилися без рідних батьків». А передбачені виплати дадуть можливість більше уваги приділити дитині - її здоров'ю, освіті та ін.

Говорять цифри

Показовою в цьому зв'язку є статистика щодо дитячого сирітства. В 2004 р. в Україні було 96112 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. В 2005 р. таких стало 97590, в 2006 р. - 97829, а в 2007 р. - уже 102912. (Збільшення викликане не зростанням абсолютної кількості сиріт, а тим, що в результаті ряду перевірок прокуратури й інших кроків держави з наведення порядку в сфері опіки юридичний статус дітей-сиріт одержали набагато більше маленьких громадян України, які були такими де-факто.)

У 2005 р. українці всиновили 1419 дітей, в 2006 р. - 1473. А в 2008 р. прогнозується до всиновлення до 3 тис. сиріт. При цьому, за інформацією пана Павленка, за дев'ять місяців цього року українці вже всиновили на 25% дітей більше, ніж у минулому.

Чотири роки тому щодня ставали сиротами близько 70 дітей, і тільки 30 із них вдавалося влаштувати в родини. Нині ж, говорить міністр, щодня сиротіють не набагато більше 50 дітей, при цьому 46 знаходять нові родини. З них сімох усиновляють українці, стільки ж потраплять у прийомні родини й дитячі будинки сімейного типу, 27 переходять під опіку й піклування (як правило, своїх родичів) і тільки п'ятьох усиновляють іноземні громадяни. Ще кілька років тому за так званим міжнародним всиновленням проходив кожний третій. Тобто - ставав громадянином іншої країни.

Усього ж за роки незалежності України всиновлені близько 35 тис. дітей.

Буквально за кілька тижнів до прийняття закону про підтримку національного всиновлення відбулася подія на перший погляд не настільки голосна, але знакова. Свої зусилля об'єднали Всеукраїнська громадська організація «Магнолія» і Благодійний фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». Їхня спільна діяльність у рамках проекту «Цій дитині потрібна родина!» також напрямлена на вирішення проблеми сирітства в Україні.

Докладніше розповісти про це ми попросили президента ВГО «Магнолія» Євгенію Ткаченко й керівника проектів БФ «Розвиток України» Дар'ю Касьянову.

Євгенія ТКАЧЕНКО: «Ми дозрівали разом із країною»

 

 

— Компанія «Магнолія ТБ» на телевізійному ринку вже 13 років. - Розповідає Євгенія Володимирівна. - Із самого початку ми спеціалізувалися на так званому кримінальному репортажі з місця подій. Цю тему важко назвати прибутковою - з погляду бізнесу. Але така соціальна журналістика потрібна й важлива. І для нас головне - дотримуватися принципу: «Не нашкодь!»

 

Оскільки ми мали справу із криміналом, буквально з перших тижнів до нас почали звертатися звичайні люди із проханням допомогти в розшуку зниклих. Ми спробували бути в цій справі корисною й ефективною ланкою. А як? Почали давати в ефірі інформацію про зниклих безвісти. І миттєво відчули, який колосальний ефект дає в цьому плані телебачення. Дзвінки надходили з усієї країни, повідомляли, допомагали. І зниклих реально знаходили.

Але оскільки розшукати всіх ми не маємо змоги, зупинилися на найбільш беззахисних. Так з'явився проект «Служба розшуку дітей». Його почали небайдужі журналісти. Нам допомагають чимало ЗМІ, і не тільки телевізійні. Зокрема, спасибі й газеті «2000» - багаторічному безкорисливому партнерові «Служби розшуку дітей».

Але, занурившись у тему дитячих доль, ми дуже швидко зрозуміли, що є категорія най-найнещасніших - діти-сироти. Ті, хто проживає в різних притулках, дитбудинках, інтернатах. На перший погляд із ними все гаразд, про них піклується держава. Але я глибоко переконана, що жоден інтернат повністю не вирішить проблеми дитини. Адже вона коли-небудь однаково змушена буде покинути стіни притулку.

Останнім часом у нашому житті добродійності дедалі більше. Щодо сиріт вона часто виражається в тому, що заможні люди, як правило, до свят, роблять подарунки дитячим будинкам. Апельсини, цукерки, тапочки... Щире їм за це спасибі! Але такий підхід однаково не вирішує проблеми в корені. Ну з'їсть дитина кілограм цукерок, у неї з'являться тапочки, і дитбудинок стане краще оснащеним. Але однаково життєва невпорядкованість «спіткає» сироту з настанням повноліття. І тому я вважаю, що тільки в родині можливо вирішити всіх проблеми дитини.

 

Півтора роки тому ми почали проект - «Цій дитині потрібна родина». Суть його в тому, що наші знімальні групи їздять дитбудинками й інтернатами, готують відеозамальовки про конкретних дітей, і наприкінці кожної з них з екрана лунає заклик-висновок: «Цій дитині потрібна родина». І дається телефон «гарячої лінії». Кожен із телеглядачів, кого зачепило за живе, може одержати докладну інформацію про дитину й перспективи її всиновлення. Більше того, наша «гаряча лінія» працює ще і як юридична консультація. У тому розумінні, що ми можемо розповісти взагалі про практику всиновлення в Україні: як шукати дітей, яких малят можна віддавати в родини, до яких держорганів звертатися, які документи надавати, до яких труднощів бути готовим тощо.

Ми одержали підтримку провідних телеканалів. На «Інтері», СТБ, а пізніше й на «Україні» сказали: ідея настільки гарна, соціально важлива й актуальна, що ми готові безкоштовно надавати ефір для демонстрації цих сюжетів. І з того часу вже майже два роки ми регулярно одержуємо безкоштовний ефір. Крім того, наші сюжети показують на місцевих і регіональних телеканалах.

Однак «Магнолія» не така вже й потужна телекомпанія, і згодом ми почали відчувати брак коштів для цього проекту. Стала очевидною загроза його закриття. Не знаю, як би все склалося, якби свою допомогу не запропонував фонд «Розвиток України».

 

Тепер ми партнери в рамках проекту «Цій дитині потрібна родина». Фонд допомагає як матеріально, так і організаційно. Я навіть не знаю, який бік важливіший - матеріальний або організаційний. Завдяки насамперед авторитету президента фонду «Розвиток України» Ріната Ахметова ми тепер маємо значно більше можливостей працювати в регіонах, у яких раніше зіштовхувалися із протидією з боку чиновників і адміністрацій дитячих установ.

— Хто вам заважає? Невже для чиновників може бути неочевидною шляхетність вашої місії?

— Уявіть собі, може! Протидіють насамперед самі директори дитячих будинків. Відмовляються нас допускати, не показують дітей і відповідно не дають можливості готувати про них сюжети. Чому? Основних причин дві. Перша меркантильна: директори бояться, що якщо розберуть (усиновлять) дітей, то в дитбудинку скоротять ставки персоналу, а то й зовсім його закриють. Тобто люди бояться втратити роботу. Друга причина - щира прихильність працівників дитбудинків до вихованців. Багато хто сприймає їх як рідних дітей. Саме тут язик і не повертається засуджувати. Але все-таки дивує: невже людина дійсно не розуміє, що знайти дитині батьків - це виявити найвищу міру любові до неї.

Які тільки відмовки не використовуються! Наприклад, один директор так прямо й сказав: мовляв, я запитав: «Діти, хочете, щоб вас усиновили?» Вони, мовляв, хором відповіли: «Ні!» - так що не приїжджайте до нас. Деякі діють хитріше: мовляв, у дитини важкий психологічний період, зйомки можуть травмувати його, давайте не зараз, може, коли-небудь потім...

Доводиться просити допомоги в мерів міст, губернаторів. А якщо й вони не палко бажають нам допомогти?

 

— «Служба розшуку дітей» існує більше десяти років, а пошуком усиновителів для сиріт ви займаєтеся тільки два останні роки...

— Це зараз усе здається очевидним, і я впевнено кажу вам, що всиновлення - це найвища міра турботи про дитину-сироту. Але й ми не відразу прийшли до розуміння цього. Як і наша країна загалом. Не випадково цей рік оголошений Роком підтримки національного всиновлення. Суспільство дозріло до розуміння того, що сирітство - велика соціальна проблема, яка лягає важким вантажем на всю країну, тобто на всіх громадян. Деякою мірою - це проблема кожного з нас, а не тільки працівників соціальних служб.

Сплеск сирітства ми одержали з розвалом СРСР. Руйнувався звичний для людини світ. Звідси - хвиля негативних наслідків: втрата роботи, розпач, алкоголізм, позбавлення батьківських прав, діти на вулиці. Потрібні були роки, щоб суспільство повернулося обличчям до проблем нещасних дітей. Адже все не відбулося в одну мить. Були дискусії фахівців, «круглі столи», численні публікації й тематичні ток-шоу в ефірі. Багато велося дебатів із приводу міжнародного всиновлення - добре це або погано? Відповідно дозрів і чиновницький апарат.

Ну й наша компанія - не виняток у цьому процесі. Те, що проект «Цій дитині потрібна родина» ми почали два, а не десять років тому, говорить про те, що ми росли разом з українським суспільством. Та й десять років тому ми навряд чи мали б таку підтримку з боку Міністерства у справах сім'ї, молоді й спорту, як сьогодні.

 

— Повернемося до вашої співпраці з фондом «Розвиток України»...

— Фонд так багато робить для дітей, що наш спільний проект - лише невелика частина їхньої роботи. Масштаби просто вражають. Вони будують дитячі будинки сімейного типу, проводять колосальну роботу з підтримки багатодітних родин. Їхня діяльність - це ще й зразок системного підходу до питання. Із чітким опрацюванням цілей, розумінням місії й етапів проекту, з вивченням цільових груп, залученням великої кількості експертів. І головне, що все це реально втілюється в життя, а не залишається на папері.

Уперше фонд запросив мене як експерта. Коли ж була презентація програми на 2008 рік, я побачила, що вони врахували мої думки, підхопили ідеї. Мені було дуже приємно. Тому що люди вникли, розібралися, систематизували вже напрацьований громадський досвід. У фонді Ріната Ахметова дуже професійний менеджмент. Отже, буде й позитивний результат на виході.

—Що для вас є позитивним результатом?

На сьогодні ми залучили до проекту (відзняли й показали в ефірі відеоматеріали) 256 дітей-сиріт. З них усиновлені вже 143 дитини. Ось це і є результат півторарічної нашої роботи. Багато це або мало? У зіставленні з тисячами дітей, які ще залишаються в інтернатах, - начебто небагато. Але в зіставленні з масштабами нашої невеликої телекомпанії - ніби й чимало. Ефективність - близько 60%. Тобто більше, ніж кожна друга дитина одержала родину. А скільки ще людей після нашого сюжету хоч і не зателефонували на «гарячу лінію», але, можливо, поїхали до найближчого дитячого будинку?..

— Чи багато у вас людей зайнято в проекті?

— 15 осіб. Важко вивести який-небудь коефіцієнт. А яким є коефіцієнт участі в «Інтера» або СТБ, що надають ефір? Скільки в них людей забезпечують цей ефір? І в що це їм обходиться?

 

Дар'я КАСЬЯНОВА: «Вони звичайні люди, тільки дуже добрі»

 

 

 

— Усе почалося 7 років тому, - згадує Дар'я Сергіївна. - Тоді в День Святого Миколая Рінат Ахметов і композитор Ігор Крутий (вони - давні друзі) відвідали школу, у якій свого часу навчався Рінат Леонідович. Привітали дітей, вручили подарунки... І тоді ж Рінат Леонідович і Ігор Якович (до речі, він наш земляк, народився в Кіровоградській області) домовилися проводити спільні благодійні акції щорічно в День Святого Миколая.

Спочатку благодійні акції готував футбольний клуб «Шахтар», потім був створений благодійний фонд «Розвиток України». Це не були спонтанні акції. Вони завжди планувалися заздалегідь, вибиралися об'єкти надання допомоги.

Минулої зими Рінат Леонідович уперше побував у дитячому будинку сімейного типу в Донецьку. Напевно, це відвідування дуже сильно на нього вплинуло. Йому сподобалося. До того він бував лише в інтернатах, і тепер зміг відчути різницю. Побачив, що це не дитячий будинок у звичному розумінні, а справжня родина.

Ми зібрали для нього необхідну довідкову інформацію. У результаті з'явилася ідея підтримки й розвитку таких будинків. На той момент у Донецькій області їх було 11. Уже цього року фондом куплений один будинок, і зараз ведеться переустаткування його під дитячий будинок сімейного типу. Також розпочате будівництво цілого комплексу - три будинки (тобто три дитячі будинки сімейного типу), об'єднані одним двором. Поруч- 2- 3-поверховий так званий соціальний гуртожиток для дітей, що підростають. Якщо можна так висловитися, «випускників» цих дитбудинків.

Уже підібрали родини. Раніше вони були прийомними родинами, тобто могли за законом брати на виховання до п'яти дітей. Тепер же будуть переходити в категорію дитячих будинків сімейного типу. З батьками проведені необхідні співбесіди, психологічні тренінги.

— Ці гуртожитки - ваше ноу-хау або у світі таке вже практикується?

— Я не чула, щоб подібні гуртожитки десь існували. Але одночасно нескромно назвати це нашим ноу-хау. Ми завжди системно підходимо до вирішення питань, починаємо зі збирання інформації й вивчення досвіду. Щодо дитячих будинків сімейного типу багато спілкувалися з фахівцями. Зокрема, у Закарпатті нам часто скаржилися, що їхні вихованці виростають, уже не діти й неначебто повинні покинути дитбудинок. Багато хто має юридичні права на житлові метри у квартирах своїх біологічних батьків. Але реальність часто така, що їм жити однаково ніде. Залишатися в дитячому будинку сімейного типу - означає займати місце, на яке можна було б взяти нового маленького вихованця. Таким чином, з'явилася ідея: добре б, щоб дорослі «випускники» могли жити поруч зі своїм дитячим будинком.

 

Насправді комплекс, який ми сьогодні будуємо в Донецьку, - це якийсь пілотний проект. У гуртожитку, крім житлових, заплановані кімнати для відпочинку, занять (бібліотека) тощо. Передбачається, що його мешканці будуть або студентами, або робочою молоддю.

Паралельно готуємо документацію для того, щоб такі будинки надалі передавалися в комунальну власність. Фонд «Розвиток України» будує не для себе, а для Донецька. Поки для Донецька. Але надалі плануємо будувати й для інших міст.

— Ваша діяльність в основному зосереджена в декількох регіонах - Донецькій і Луганській областях, у Криму й Закарпатті. Чому саме така географія?

 

— Коли під патронатом Президента України починався проект із надання допомоги багатодітним родинам «Зігрій любов'ю дитину» і за його учасниками закріплювалися регіони, нашому фонду дісталися саме ті чотири області, які ви назвали. Чому Закарпаття? Там історично дуже багато багатодітних родин, де по десять і більше власних дітей. Регіон, можна сказати, не із простих. Сьогодні ж ми використовуємо наші колишні напрацьовані комунікації в проекті «Цій дитині потрібна родина». Ставимо перед собою завдання: протягом цього й наступного року повністю «закрити» ці області.

Ми вже склали своєрідний паспорт: у цих регіонах близько 800 дітей віком до 11 років, які підлягають усиновленню. Усіх їх хочемо взяти в проект - показати на телебаченні. Але це непросто. Тому плануємо використовувати інші комунікаційні можливості. Наприклад, створюємо сайт, на якому будемо показувати ті ж ролики про дітей-сиріт. Я переконана, що немає ефективнішого шляху, ніж багаторазове повторення інформації про дітей.

Повертаючись до питання про географію, можу сказати, що ми зовсім не обмежуємося роботою в чотирьох названих регіонах. До нас активно звертаються жителі Вінницької, Миколаївської, Житомирської й іншої областей. У допомозі не відмовляємо.

Крім того, ми трохи поліпшили роботу «гарячої лінії» за проектом «Цій дитині потрібна родина». Раніше був доступний тільки київський телефонний номер «Магнолії». Ми провели опитування й з'ясували, що це знижувало ефективність роботи. Людей бентежить те, що за консультацією треба телефонувати в іншу область. Тепер же працює безкоштовний для всієї України телефонний номер 8-800-501-4140.

— Чи плануєте ви, крім телебачення й інтернету, використовувати в проекті інші інформаційні носії, наприклад, газети, радіо?

— Радіо розглядаємо. Газети майже виключаємо. За українським законодавством (є таке поняття, як таємниця всиновлення) заборонено публікувати в друкованих ЗМІ фотографії дітей, що підлягають всиновленню. На аудіальні й електронні ЗМІ заборона не поширюється.

 

— На які показники ви плануєте вийти?

— Безумовно, для нас важливими є індикатори успішності нашої діяльності. Ми собі ставимо мету - 20-30% до кінця реалізації першої частини проекту в 2010 році. Тобто якщо говоримо, що сьогодні в Україні 102 тисячі дітей-сиріт, то ми прагнемо зменшити цю цифру до 75-80 тисяч.

 

— Розкажіть про людей, яких ви відібрали як вихователів у дитбудинки сімейного типу.

— Для першого будинку вже підібрали родину. Чоловік і дружина, вони виростили власних дітей - сина й дочку, мають онуків. Живуть окремо. Батько - колишній шахтар, пенсіонер. Мати - звичайна жінка без вищої освіти. Батько підпрацьовував водієм і возив притулками представників соціальних служб. Бачив дітей, перейнявся їхнім положенням. Із дружиною вони вирішили, що цілком можуть дати в житті щастя ще одній дитині. Взяли із притулку дівчинку. Потім ще одну. Потім хлопчика. Їхні власні діти не проти, приїжджають, підтримують, привозять онуків.

Одну прийомну дівчинку її колишні батьки довго не віддавали до школи. У перший клас вона пішла в 11-літньому віці вже в інтернаті. А в прийомній родині до 16 років закінчила дев'ятий клас. Нові батьки займалися з нею вдома, складали предмети екстерном. Вони звичайні люди, тільки дуже добрі. І говорять так, як часто говорять багато прийомних батьків: одних дітей ми народили самі, а інших нам дав Бог. Може, це звучить занадто патетично, але так воно і є. Ця родина буде першим дитячим будинком сімейного типу від фонду «Розвиток України». Плануємо відкриття до Дня Святого Миколая 19 грудня.

 

Не треба захвату

Тут я із задоволенням поставив би крапку в матеріалі. Тому що не дуже люблю традиційні підсумкові абзаци в публікаціях. Ефектні кінцівки не стимулюють читача до додумування й самостійного домальовування картини. І все-таки цього разу на завершення мені хочеться сказати: тут не потрібні оплески й вираження захвату ні діяльністю благодійного фонду Ріната Ахметова, ні діяльністю «Магнолії». Хоча в захват легко зісковзнути. Давайте зупинимося на тому, що вони просто якісно роблять свою роботу. І величезне їм за це спасибі.
 

http://www.2000.net.ua/b/59856?p=0

Вадим ПЕТРАСЮК

 

 "2000" 10.10.08