Про найважливіше. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
Все, що сталося з нами в останні два роки, сильно змінило нас. Ніби парадигма зрушилася, пріоритети змістилися. Виявилося, що таке важливе-важливе, як ремонт, модні речі, прикраси та парфуми — не таке вже й важливе. Ми кидали свої улюблені квартири-будинки й рятували життя дітей і близьких. І свої. Так-так, свої. Ми рятували не шуби, а собак і котів. І рибок евакуювали в трилітрових банках.
За цей час такими важливими стали любов і дружба. Ці почуття пройшли суворі випробування на міцність. Чимало сімей розпалися й так чимало стали міцними й непорушними, бо зрозуміли, що є насправді важливим.
Ми помінялися в корені. Раптом навчилися обходитися малим. Пара тарілок, одна сковорідка й одна каструля. Виявилося, цього цілком достатньо. Більш достатньо, ніж дорогих наборів і сервізів, які виставляли в шафі під склом.
Ми навчилися цінувати світанки, і тишу, і спів птахів. Ми навчилися цінувати одне одного. Виявилося, раптом, що це найбагатше багатство, яке має людина.
Ми бережемо тепер друзів. Хай де вони живуть, хай що роблять. Ми нанизуємо їх перлинками на ниточку і зберігаємо в найціннішій скриньці.
Ми багато чого навчилися. Тільки ціну ми заплатили за ці знання страшну. І далі платимо.
Нам завжди здавалося, що погане нас не зачепить. Що війна й біль не прийдуть, вони дуже далеко. А виявилося — зовсім близько. Величезна земна куля, величезна планета людей, перетворилася на маленьку кульку і здригається від жорстокості й насильства.
Можливо, настав час, але, найімовірніше, від пережитого свого горя, сприйнятливість до чужої біди зросла в рази. І ти відчуває спинним мозком чужу біду: вона на набережній у Каннах, і в Пригородньому, регіональному німецькому поїзді біля Вюрцбурга, у турецькому Стамбулі, у Києві, Донецьку й Авдіївці…
Куди прийде завтра?
Гинуть люди. Це жахливо. Тому що кожна смерть страшна, кого б вона не торкнулася, хоч де б відбулася. Тому що людина — це Боже творіння, Його Дитина.
У світі відбувається щось глобальне й незрозуміле. Закони, з якими жили покоління, у що вірили, руйнуються. Як зсувається перед землетрусом земна кора, основа.
І людина вже не Цар природи. Вона – піщинка на вітрі й життя її крихке. Життя може забрати і осколок снаряда, і водій вантажівки, і сімнадцятирічний хлопець із сокирою.
Чи можемо ми зараз щось робити? Я вважаю, якраз зараз і можемо. Не покладаючись на великих, тому що велике вчора сьогодні стає маленьким.
Берегти себе, берегти своє життя, цінувати його.
Докричатися до всіх нереально. Тому шепочу собі і всім, хто поруч. Бережіть одне одного. Будьте милосердні й добріші. Не кажіть злих слів і не робіть поганих вчинків. Прописні істини, знайомі давно-давно.
Може, Всесвіт саме це хоче нам сказати…
